Суховий Сергій Іванович (Камиш)

За Україну День 21 серпня 2014 р. став трагічним для жителів району — Оріхівщина попрощалася і провела в останню путь свого земляка, справжнього патріота Сергія Івановича Сухового. Він загинув 12 серпня, захищаючи інтереси держави на Сході. Про героя-земляка, який добровольцем пішов у зону АТО, розповіла його рідна сестра Світлана Пруднік. «Сергій народився 6 серпня 1978 р. у Комишувасі, був звичайною дитиною, навчався у селищній школі, мав звичайні оцінки, схоплював усе на лету. Він був справжнім другом, таких, як Серьожа, знайти дуже важко. Він міг і заступитися, і допомогти, й останнє віддати другу. Інколи ми з мамою навіть сердилися, бо свої речі віддавав друзям, які мали в них потребу. Братик навчався на електрогазозварника в Запорізькому СПТУ-17. Служив в армії — у військах Міністерства внутрішніх справ, був відзначений знаком «За зразкову службу» ІІ ступеня. Сергій рано залишився без батька. На його плечі лягло багато обов'язків. Він був опорою для мами, завжди знаходився поряд. Мав золоті руки, робив усе по дому, був справжнім трудівником. Братик не мав власної родини. Якось ми з мамою розмовляли і зрозуміли, що Серьожа був однолюбом. Він кохав одну дівчину, але якось у них не склалося, так брат і не одружився. Коли почалася вся ця ситуація в державі, Сергій дізнався, що його знайомі хлопці пішли захищати Україну. Він також хотів бути з ними, збирався піти на Схід, але нам не зізнавався в цьому. Коли від'їжджав, сказав, що знайшов собі роботу і працюватиме в Запоріжжі. Але материнське серце не можна обманути. Відчували, що тут щось не так… Через місяць, коли приїхав додому у відпустку, все розповів. Він сказав: «Я так вирішив». Нам тільки залишалося його підтримувати. Сергій служив добровольцем у батальйоні «Дніпро-1». Про те, що бере участь у бойових діях, не одразу зізнався нам, говорив, що несе службу на блокпості. Він дуже близько сприймав те, що не цінується людське життя… Брат розумів, якщо він не піде захищати країну, то ворог буде тут. Востаннє розмовляла з братиком по телефону 6 серпня. Ми привітали його з днем народження, дуже всі чекали Серьожу вдома, накрили святковий стіл, але він сказав: «Мамочко, зрозумій, я зараз не можу покинути хлопців», і додав: «Передавайте усім-усім велике вітання. Я буду стояти до останнього, але ворога не пущу». Серце тьохнуло, коли побачила телесюжет про обстріляний автобус з військовими під Донецьком. Почала телефонувати Сергію на мобільний, але відповідали його побратими з батальйону, говорячи, що він на бойовому завданні. Вже тоді вони знали, що наш Серьожа прийняв останній бій, але не мали права цього говорити, допоки нас не викликали на упізнання. …Коли зустрілася з побратимами Сергія, була вражена, які це патріоти. Вони — справжні друзі. В їхніх очах були сльози… Розповідали, що у Сергія не було страху. Для нього захистити товариша було на першому місці. Кажуть, він усюди встигав… Пам'ятаю, якось братик сказав мені: «Знаєш, сестричко, піти туди, означає мати великий дух. Не можна осуджувати людей, які не можуть чи бояться. Це їхнє рішення». Переглядаючи речі Серьожі, мама знайшла фотографії, папірці, де записані дуже мудрі вислови. Я вважаю, це його внутрішній світ, і щоб зрозуміти його, треба їх перечитувати не один раз. Сергій загинув за Україну. Небесне воїнство поповнилося… Для нас це велика трагедія. Для України — загибель патріота. Сергію! Ми тебе дуже любимо! Ти завжди будеш з нами в наших серцях! Вічна йому пам'ять! Вічна пам'ять Героям!».