Солодчук Володимир Петрович

Солодчук Володимир Петрович народився 18 червня 1980 р. у с. Залісся Народицького району Житомирської області. Із кінця 1990-х рр. служив в органах внутрішніх справ. В останні роки працював заступником начальника сектора поліцейської діяльності № 1 Коростенського районного управління поліції на Житомирщині. «Він був фахівцем своєї справи. Знав людей, місцевість, дороги, принциповий і відповідальний. Був випадок, коли ми 2 дні працювали у селі над крадіжкою, а Володимир Петрович був у відпустці, і зайшли у глухий кут. Розповіли йому. Він каже: «Я там був дільничним, поїхали, зараз розберемось». Того ж дня і причетні були встановлені, і викрадене знайдено. Він був на своєму місці, й за понад рік роботи з ним я навчився багато чого», — розповів начальник сектора поліцейської діяльності № 1 ВП № 1 Коростенського РУП Олександр Куліш. Він був дуже відповідальним, із загостреним почуттям справедливості. Заступник начальника місцевого підрозділу особисто разом із іншими поліцейськими виїхав 27 лютого 2022 р. на перевірку повідомлення про підозрілих осіб, які подавали з пожежної вежі світлові сигнали у напрямку кордону з Білоруссю. Їхній службовий автомобіль потрапив у засідку і був обстріляний з автоматичної зброї. Володимир Солодчук перебував за кермом і загинув від перших пострілів разом із колегою. Обставини смерті чоловіка й дотепер не може чути дружина Наталія Миколаївна. Для неї найголовнішими його словами, сказаними у перші дні війни, залишаються: «Бережи дітей!». Старший син Максим — уже 11-класник і приймає рішення про вибір майбутньої професії. На запитання про тата хлопець згадує: «Тато спеціально мене не вчив: просто ставав сам працювати, і я біля нього, допомагав. На машині навчив, на тракторі… Веселим був, жартував… Як коли… І серйозним був…». 15-річна донька Вікторія розповідає, що мали з татом одне захоплення — рок-музику: «Тато радив, що краще послухати. Він і сам грав на гітарі, співав, щоправда, останнім часом все рідше. Але коли ми під час відпочинку на Одещині пішли на концерт, то нам так сподобалось…». Наталія Миколаївна слухає дітей і не стримує сліз: «Я звикла до його зайнятості й частих викликів. Але ніколи не очікувала такого… Він усе намагався робити сам: і вдома, і на службі. Хоча ми мало говорили про його роботу — майже нічого не розповідав. У ті дні, після 24 лютого, взагалі говорити було ніколи. Я прокинулась уранці від вибуху, потім пролунав ще один, і ми зрозуміли: війна, про яку всі говорили та в яку не вірилось, таки настала. Чоловіка одразу викликали на службу, і 2 доби я його майже не бачила, лише по телефону спілкувались або на кілька хвилин забігав додому. Того вечора прийшов, але швидко зібрався і знову на роботу… Ми не мали уявлення, що відбувається і чого очікувати далі. Він просив забирати дітей та їхати…». Владислав Трет'як був поряд із Володимиром Солодчуком у момент його загибелі та дістав поранення: «Коли розпочалась війна, Володимир Петрович говорив: неважливо, чи я загину, головне, щоб діти були живі й здорові, щоб вижили. Тому зараз найменше, що ми можемо зробити — це підтримати його родину і допомагати їм. Він був патріотом України й дуже переймався через напад росії». За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майора поліції Солодчука Володимира Петровича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).