Кифоренко Борис Борисович

Кифоренко Борис Борисович

Дата та місце народження: 11 квітня 1974 р., м. Вінниця.

Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Новокатеринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Звання: Полковник.

Посада: Командир полка.

Підрозділ: 121-й окремий лінейно-вузловий полк зв'язку.

Обставини загибелі: Загинув 29 серпня 2014 р під час виходу з Іловайського котла т.зв. "Зеленим коридором" на дорозі в районі с. Новокатеринівка Був у командирському уазику. Разом з ним також був майор Гладков Андрій Валерійович, капітан Світличний Олександр Григорійович та водій, який залишився живим. Попереду нього також рухався БТРі зв'язку пiд номером 004. БТР підбили і весь екіпаж згорів: солдат Солодовнік Евген Олегович, механік-водій, молодший сержант Юрковець Ігор Володимирович, та майор Губа Яків Миколайович. 2 вересня 2014 р. тіло Кифоренко Б.Б. разом з тілами 87 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до запорізького моргу. Був упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Сімейний стан: Залишилися дружина та дві доньки, тринадцяти та одного року.

Місце поховання: смт. Авангард, Овідіопольський район, Одеська область (фото пам'ятника).

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

від Мар'яни Филипової від ст. лейтенанта Гуска Є.М. от Живоры Евгения от ст.л-нта Гизатуллина.
Спасибо за жизнь.
від Святослава від Валянова Ю.І.

Борис Кифоренко народився у Вінниці 11 квітня 1974 року. Ріс і навчався хлопчина у дуже красивому мальовничому селі Демівка Чечельницкого району Вінницької області. Це - старовинне село, яке багато чого пережило протягом своєї понад півтисячолітньої історії - і монголо-татарську навалу, і гайдамацький рух, і багато війн. Мати Бориса, Ірина Василівна, працює завучем у школі, тож із звитяжною історією рідного краю хлопець був знайомий добре.

Демівка розташована між селами Берізки-Чечельницькі та Ольгопіль поблизу соснового лісу та гори. Місцевість - краса неповторна! А у лісі, лише в 4 кілометрах від села, стояла ракетна частина. Можливо, ще й під враженнями від вигляду мужніх захисників Вітчизни хлопець вирішив обрати військову долю - після закінчення у 1991 році середньої школи він вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв'язку.

У 1996 році молодий лейтенант Борис Кифоренко приїхав до Одеси й служив там 18 років, до самого початку цьогорічної не- оголошеної війни...

Служба Борису Борисовичу завжди подобалася, він знав службу й тому швидко ріс у кар'єрному плані. Судіть самі: у червні дев'яносто шостого новоспечений офіцер був призначений на посаду помічника начальника технічної частини по засобах зв'язку полку зв'язку корпусу Військ ППО, а вже через 11 місяців доручили командувати підрозділом телеграфно-телефонного батальйону. Згодом - рота матеріально-технічного забезпечення полку зв'язку, а ще менше ніж за два з половиною роки - вже посада начальника штабу - першого заступника командира батальйону зв'язку рухомого командного пункту полку зв'язку.

У 2004 році майор Борис Кифоренко закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України та повернувся до Одеси, яка вже стала для офіцера рідною. За 10 років служби у Перлині біля моря після академії Борис Борисович виріс з начальника штабу - першого заступника командира телеграфно-телефонного батальйону полку зв'язку до начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла окремого полку зв'язку Повітряного командування "Південь" Повітряних Сил Збройних Сил України. У квітні 2014 року він був призначений на посаду командира окремої бригади зв'язку оперативного командування "Південь", що дислокується на Дніпропетровщині.

Цей рік розпочався для Бориса Кифоренка невдало - захворів батько, сімдесятирічний Борис Миколайович, захворів і він сам. Вже відбулося призначення на посаду комбрига, а сам новопризначений комбриг знаходився у госпіталі, де його прооперували...

Щойно лікарі дозволили йому повертатися до виконання службових обов'язків, офіцер кулею полетів у бригаду. За кілька днів прийняв справи та посаду та - на Донбас, у зону проведення антитерористичної операції...

- Нам довелося прослужити разом лише два з половиною місяці, та за цей незначний час я переконався: настільки цілеспрямованих, грамотних та справедливих командирів раніше мені зустрічати не доводилося, - говорить про комбрига його "комісар" - заступник по роботі з особовим складом підполковник Павло Хмарський. - Як офіцер-вихователь, я був просто у захваті від нового командира! Адже, між нами говорячи, Борис Борисович перебрав на себе значну частину моєї роботи - у бригаді навіть жартували, що відтепер в частині два "замполіти"!.. Життєрадісний, перспективний офіцер, прекрасна людина - всі бачили його вже в недалекому майбутньому генералом, та й він сам, мабуть, був упевнений в тому, що стане генералом! Все обірвала російська граната в сім тридцять ранку 29 серпня під Іловайськом...

Велика колона техніки та особового складу відразу декількох різних військових частин та добровольчих батальйонів з Іловайська вийшла о шостій ранку й пішла на прорив з котла. А за півтори години українські вояки потрапили у засідку. Бійня була страшною, загинули й зазнали поранень не десятки - сотні людей. Хвилин 35 по колоні лупили з гармат 2А42 - озброєння бойових машин піхоти БМП-2, гранатометів та стрілецької зброї, включаючи крупнокаліберні кулемети. В уазик, у якому їхав комбриг Кифоренко, влучив постріл з гранатомета. майор Гладков Андрій Валерійович та майор Світличний Олександр Григорійович, які сиділи на задніх сидіннях, загинули одразу, а командира та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилею викинуло з машини. Водій отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а командирові перебило обидві руки й ноги. Поранення були дуже важкими, хоча, напевно, якби б полковникові Кифоренку своєчасно надали , медичну допомогу, він, мабуть, і вижив би... Та допомоги від росіян, а саме вони, а не місцеві сепаратисти обстрілювали колону, чекати не доводилося...

Поранений водій підповз до свого командира та хвилин 15 вони ще розмовляли, поки до понівеченого уазика не під'їхала російська БМП-2. Усе - як має бути, десантники з російськими шевронами на рукавах, вони навіть не намагалися приховати свого походження! Обом пораненим вони зв'язали руки скотчем та кинули напризволяще, поїхавши далі. У Павла, на щастя, поранення були легкими, а ось Борис Борисович по-справжньому стікав кров'ю, і так - ще довгих чотири години... А потім "легких" поранених росіяни забрали з собою, а "важких" залишили помирати під спекотним серпневим сонцем. Це - у кращому випадку, в гіршому ж... Коли ворог завантажував на машини тих із поранених, які могли самі пересуватися, наші хлопці чули постріли й інакше ніж добиванням поранених природу й причину цих одиночних пострілів та коротких, економних черг, хлопці пояснити не можуть. Причому, чули ці постріли і Шапошников, і інші люди навіть з інших частин, яким пощастило тоді вціліти у розбитій колоні...

- Ховали Бориса у селі Авангард, передмісті Одеси, - із сумом розповідає друг загиблого, який довгий час служив із ним в Одесі, а зараз є заступником командира однієї з частин Вінницького гарнізону з озброєння, підполковник Валентин Шевчук. - Народу на похороні було - просто тьма! Щонайменше - півтисячі чоловік... Прощалися з Борисом у гарнізонному Будинку офіцерів, причому міліція мусила перекривати дорогу - так людно було того дня біля ГБО...