Кузьма Микола Володимирович

Кузьма Микола Володимирович

Дата та місце народження: 21 грудня 1987 р., с. Червоний Промінь, Криничанський район, Дніпропетровська область.

Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Новокатеринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Звання: Молодший сержант.

Посада: Командир відділення.

Підрозділ: 93-я окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Загинув 29-го серпня 2014 р під час виходу з Іловайського котла т.зв. "Зеленим коридором" на дорозі в районі с. Новокатеринівка. 2-го вересня тіло Кузьми М.В. разом з тілами 87 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до запорізького моргу. Тимчасово похований на цвинтарі м. Запоріжжя, як невпізнаний герой. Ідентифікований за експертизою ДНК.

Сімейний стан: Залишилися батько, мама та старші брати.

Місце поховання: с. Червоний Промінь, Криничанський район, Дніпропетровська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 722/2015 від 25 грудня 2015 року, "за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Не плачте мамо»

Не плачте, мамо, що я не вернувся,
Насправді, мамо, я назавжди з вами:
Весняним сонцем вам я усміхнуся
І землю вкрию літніми дощами.
Ти знаєш, мамо, як було непросто
В чужому полі смерть свою зустріти…
Я знаю, що наплакалась ти вдосталь
Дзвонила – й не могла вже додзвонитись…
Скажу ще, мамо, що люблю вас сильно:
Тебе і тата, і братів, звичайно.
То вже пробачте, що усе так вийшло,
Що вже не можу з вами попрощатись.
Я там лежав один у тому полі –
І вже ні болю, ні сліпого страху.
Я не хотів собі такої долі –
Останній проводжати сонця захід.
Не плачте ж, мамо! Я про вас згадаю
На небі – там я трішки відпочину.
Одного тільки в Бога я благаю:
Нехай вже хлопці так, як я, не гинуть!

Двоюрідна сестра Миколи Олена Тиховлес

21 грудня 1981 року у селі Червоний промінь в родині Володимира Григоровича та Валентини Юхимівни, де були вже старші брати, народився третій, Миколка. Підростав, бігав босоніж по росі, пас худобу, одним словом, допомагав родині як умів.

Після закінчення сільської школи Микола вступив до Дніпродзержинського енергетичного технікуму на спеціальність «Монтаж та експлуатація електроустаткування електростанцій та енергосистем» у групу МЕ-05-1/11.

У 2008 році, закінчивши Дніпродзержинський енергетичний технікум, проходив строкову службу у Внутрішніх військах, навчався в школі міліції. Після строкової служби поступив до Національного гірничого університету, після закінчення якого, у січні 2014 року, Микола отримав диплом інженера-електрика і почав працювати на сміттєспалювальному заводі Дніпропетровськ. Був дуже спортивним, захоплювався волейболом, баскетболом, тенісом. Дотепний, дружній, енергійний. А ще він був гарним водієм, знавцем з ремонту техніки.

У квітні 2014 Миколу мобілізували в зону АТО командиром відділення 93-тьої окремої механізованої бригади. Нічого про це не сказав батькам, хоч і дзвонив кожного дня. З другої половини серпня зв'язок з ним часто пропадав, а потім і зовсім зник – військова частина була обстріляна при виході з Іловайського котла під час прориву з оточення «зеленим коридором», на дорозі біля села Новокатеринівка. Микола загинув, але ще довгих п’ять місяців його вважали зниклим без вести. 2 вересня тіло Миколи Кузьми разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі було привезено до запорізького моргу. У вересні він був тимчасово похованим на цвинтарі міста Запоріжжя як невпізнаний Герой.

Пізніше Микола був ідентифікований за експертизою ДНК, а 13 лютого 2015 року воїна – героя АТО, Кузьму Миколу Володимировича, перепоховали у своєму рідному селі Червоний Промінь. У нього залишилися батько, мама, старші брати Євген й Сергій.

В цій дружній родині завжди в пошані була праця. Війна забрала у батьків молодшого з трьох синів, їх підтримку, надію та опору. Батьки-пенсіонери і до цього мали проблеми зі станом здоров’я, а зараз і зовсім розчавлені горем.