Халус Руслан Петрович

Халус Руслан Петрович

Дата та місце народження: 5 квітня 1977 р., с. Козинці, Липовецький район, Вінницька область.

Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.

Звання: Капітан міліції.

Посада: Старший інспектор.

Підрозділ: Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення "Миротворець" ГУМВС України в Київській області.

Обставини загибелі: Загинув 29-го серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. Зеленим коридором разом з бійцем батальйону "Херсон" Олегом Гребінським. 19-го вересня 2014 р. тіло було знайдено пошуковою групою Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан") поруч з х. Горбатенко й привезене у Запоріжжя. Упізнаний товаришами та родичами.

Місце поховання: смт. Чечельник, Вінницька область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Спасибо тебе за твое мужество! Покойся с миром.
Халус (Бровчак) Виктория

Миротворець Руслан

Важкий час для України. Все частіше з'являються сльози на материнських очах та чорні хустки на посивілих матусиних головах, перед якими хочеться впасти на коліна і молити прощення.

Війна на сході України, що прикрита, наче ширмою, абревіатурою і з трьох літер - АТО (антитерористична операція), підступно відбирає усе живе і неживе. Та що ж то за операція така, яка на своєму шляху змітає тисячі людських життів, і не видно вже її початку, та й краю немає?

Він повернеться!?...

Як не прикро, але смертельна туга поселилась і в серцях наших чечельницьких матусь, сини яких загинули в АТО.

При зустрічі, вітаючись з чечельничанкою Світланою Іванівною Халус , і бажаючи їй "доброго дня", кожного разу відчуваю смуток…, провину… і гордість… Смуток за те, що нікому не в силах повернути матері сина; провина - що положив він свою молоду голову за наше життя, аби жили в мирі; гордість - що є такі сини України - справжні патріоти, і є матусі, які виховали своїх дітей такими.

Зупиняєшся на мить перед Світланою Іванівною, аби розрадити, підтримати добрим слово, а слів - не добереш… Немає таких слів, аби втішити материнське серденько та висушити мокрі очі від сліз, вдивляюсь у них, і вчергове подумки прошу вибачення…

Про її сина-героя Руслана Петровича в районному тижневику ми планували написати ще на початку серпня, коли він перебував на передовій АТО. Але мати попросила: "Давайте почекаємо. Ось через два тижні Русланчик (так лагідно вона зажди називає його) має прийти у відпустку, і вже безпосередньо з ним зустрінетеся". Залюбки погодились, адже знати своїх героїв у лице і писати з першоджерел - краще. Пройшло 14 днів, минув ще тиждень, а солдат додому не повертався.

Завершувався серпень, останні дні якого видались кривавими. Українські війська опинилися в оточенні бандитів і найманих убивць так званої ДНР в Іловайську. Під час виходу з оточення, незважаючи на гуманітарний коридор (29-30 серпня), колони наших військ були цинічно розстріляні. За даними Міноборони, під Іловайськом загинуло 108 українських бійців, але щось підказує, що ця цифра занадто занижена. Адже чорними воронами полетіли звістки про смерть рідних людей у різні куточки України, які долітають і донині.

Саме тоді, вперше, до Світлани Іванівни Халус дійшли чутки, що її син Руслан серед числа убитих терористами, що начебто бачили його мертвим… Та не хотіла мати вірити, що сина немає серед живих. Офіційних доказів не було… Можливо поранений, а може потрапив у полон; у що завгодно готова була повірити - тільки не у смерть.

Тож з 29 серпня і до початку жовтня, С.І. Халус разом із волонтерами та знайомими вела активні пошуки Руслана . Навіть здала ДНК-матеріал, який беруть у родичів зниклих безвісти або невпізнаних військових, загиблих у зоні антитерористичної операції, для прискорення пошуку.

"Він повернеться! Русланчик із тих, хто знайде вихід з будь-якої ситуації, викарабкається, прорветься… Він у мене такий!", - запевняла усіх і саму себе мама Світлана.

Герой повернувся додому

Чечельник . Глупа ніч 3 жовтня. Безперервний пронизливий бій дзвонів на костелі святого Йосипа Обручника. Запалена свіча… ще одна… знову… Їм немає рахунку обабіч дороги, від початку селища (посту ДАІ), через центральну площу, парк і до самого будинку Халусів чечельничани живим ланцюгом із запаленими свічами зустрічали свого земляка-героя Руслана Халуса … На жаль, у домовині…

4 жовтня Руслана Петровича Халуса похоронили: усім миром та з усіма почестями. Слова "Герої не вмирають", плач, дзвін церкви та костелу, постріли зброї, як дань бійцю, стали єдиним цілим - важким та чорним днем в історії району.

Руслан перший, кого з таким непідробним болем стрічали і оплакували земляки; він перший, чия смерть так об'єднала різних за віросповіданнями, віком, заняттями людей. Думаю, не помилюсь, кажучи, що такого Чечельниччина взагалі ніколи не бачила, і точно впевнена - ніколи не було такої згуртованості за останню чверть століття.

Сумно… Хочеться вірити, що загибель Руслана буде першою і останньою для Чечельника . Хоча загальна картина подій на сході України - наштовхує на інші думки.

Повертаються хлопці додому поранені, скалічені, з надірваною душею і що найгірше - повертаються в домовинах. Жорстокі реалії сьогодення. Всі вони ввійдуть в історію нашої держави, як ГЕРОЇ, патріоти справжньої війни, війни офіційну назву якій ще не дали.

А ми, нині живучі, ніколи їх не забудемо!

Лінійка-пам'яті

22 жовтня. Чечельницька школа №2.

"Сьогодні ми проводимо лінійку-пам'яті загиблого в АТО випускника нашої школи Руслана Петровича Халуса . Прошу всіх вшанувати його пам'ять хвили-ною мовчання", - промовила Г. І. Химич, вчитель школи, організатор зустрічі, волонтер організації "Мирна Україна".

В актовому залі в першому ряду мама бійця - Світлана Іванівна та сестра Людмила, а навпроти - куточок пам'яті, де на фото в чорній рамочці їх Руслан , живі гвоздики і запалена свіча пам'яті…

"Мамо, все буде добре, я скоро повернуся додому. Я тебе люблю, цілую…", - з мобільного чула Світлана Іванівна слова сина з окупованої терористами території. Їй було важко, але вона підтримувала і підбадьорювала сина, промовляючи: "Бережи себе, синок...", - розповідає директор школи М.Л. Поворозний.

А далі, перед родиною Халусів та усіма присутніми, на кінопроекторі у фотокадрах поетапно було показано біографію зростання і мужніння Руслана : ось він маленький, а тут з татом і мамою, а ось з сестрою, наступний знімок - вступ до військового навчального закладу, а далі - закінчення ВНЗ, тепер - Руслан у військовій формі - посміхається, і останні, найважчі фото, з похорону військового Руслана Петровича Халуса.

А поміж фото школярі-ведучі від хвилювання, з надривом у голосі, розповідали про свого земляка:

- Халус Руслан Петрович народився 5 квітня 1977 року в с. Козинці, Липовецького району, Вінницької області. Батько Руслана - Петро Федорович, працював у міліції, на пенсію вийшов у званні підполковника. Мама - Світлана Іванівна, вчителька початкових класів, також працювала у Будинку дитячої творчості. У 1984 році батьки подарували сину сестричку Людмилу.

Дитячий садочок Руслан відвідував у селі Каташин нашого району. У 1983 році пішов у перший клас Чечельницької школи №1. Брав активну участь як в житті школи, так і за її межами. Мав хист до співу. Навчався в музичній школі по класу "баян". Займався спортом, полюбляв футбол та волейбол. Із шкільних предметів Руслану найкраще давалися точні науки, був постійним учасником олім-піад з них.

Після закінчення 9 класу, перейшов навчатися у школу №2, яку закінчив у 1994 році. В цей період знайомиться з одним із колишніх випускників даного навчального закладу, після розповіді якого, Руслана не покидає думка стати військовим і він таки вступає до Київського автомобільного інституту сухопутних військ. Маючи гарну пам'ять і відмінні фізичні властивості, навчався добре. По закінченні вузу Руслана направляють викладачем у військову частину м. Котовськ Одеської області. Після семи років служби, військову частину розформовують, Руслан звільняється в запас у званні капітана.

У 2006-2008 роках працює начальником служби з надзвичайних ситуацій при Чечельницькій районній державній адміністрації.

Три роки, з 2008 року, живе і працює в Італії. Але синівська любов до батьків та рідної землі взяла верх, і він повертається до Чечельника . Без діла сидіти не міг, працював на різних роботах. Про добру вдачу, щирість, порядність, життєрадісність Руслана кажуть усі, хто хоч раз спілкувався з ним. Тож чи міг він, маючи найкращі людські якості, а ще будучи військовим, у запасі та душі, залишатися осторонь, коли розгорнувся військовий конфлікт на сході України; записався добровольцем у батальйон "Миротворець", пояснивши свої дії необхідністю пришвидшення миру.

У складі "Миротворця" Руслан Петрович проходив військову підготовку на базі під Києвом, а через два місці їх направили у терористичне пекло Донецької та Луганської областей. Вони чергували на блокпостах, вели розвідувальні дії, допомогали жителям Дзержинська, Слов'янська, Іловайська.

Майже кожен, хто добровільно йде зараз на цю гібридну війну, каже: "Хто, якщо не я". Так то воно, але ця війна занадто підступна, як і її винуватці та наймані бойовики - нелюди і вбивці.

А ще - війни без жертв не буває.

29 серпня Руслан Петрович загинув у бою під Іловайськом.

4 жовтня від бойових салютів на честь бійця батальйону "Миротворець" Руслана Халуса здригнулося не тільки селищне кладовища, а й вся Земля. Війна забрала найкращого, найулюбленішого, найкрасивішого, самого світлого і рідного сина у мами та справжнього патріота країни.

Бережіть себе і своїх рідних

Лінійка-пам'яті завершилася. Вона стала уроком новітньої історії, уроком взаєморозуміння, уроком розуміння і співчуття. Важко таке писати, але наші діти, через війну (чи-то - АТО) змінились: пониклі голови, заплакані очі і непідробний плач. Повірте, вони розуміють і переживають більше за нас.

"Дорогі діти! Наш син загинув заради життя, щоб усі ми раділи сонечку і усмішці мами. Скажу відверто, я згадаю тільки все хороше, що робив мій син для мене. Тому дуже вас прошу, завжди слухайтесь своїх батьків, постійно говоріть їм хороші слова. Цілуйте завжди маму в щічку і допомагайте їй. Гарно вчіться, робіть тільки добрі вчинки. Я впевнена, що ви для своїх батьків найдорожче, що є у їхньому житті. Бережіть себе і своїх рідних.

Саме у вашій школі Руслан вирішив стати військовим. Згодом, змінюючи роботи і професії, Руслан казав: "Мамо, ким би я не працював, але вважаю, що військовий з мене був дуже хороший, був і буде. Тож коли настав час захищати мир в країні, у нього не виникло сумнівів, що потрібно робити. У день проводів Руслан сказав: "Не переживай, мамо, все буде добре, я повернуся…".

Я його чекала, ми всі його чекали. Пройшов місяць - чекали. 45 днів - зачаїли надію, що він є серед живих. Чекали до останнього, навіть, коли мені сказали, що його тіло у Києві - я не повірила. Але поранення стало занадто важким… Я дуже шкодую…, але горда тим, що в мене така дитина".

Світлана Іванівна Халус закам'яніло стояла, цілуючи і міцно притискаючи до грудей фото сина Руслана . Підступна сльоза знову прокотилася по щоці, а думки повертали до слів сина: "Я повернуся, мамо…".