Халус Руслан Петрович

Миротворець Руслан Важкий час для України. Дедалі частіше з'являються сльози на материнських очах та чорні хустки на посивілих матусиних головах, перед якими хочеться впасти на коліна і молити про прощення. Війна на Сході України, що прикрита, наче ширмою, абревіатурою із трьох літер — АТО (антитерористична операція), підступно відбирає усе живе і неживе. Та що ж то за операція така, яка на своєму шляху змітає тисячі людських життів, і не видно вже її початку, та й краю немає? Він повернеться!?.. Як не прикро, але смертельна туга поселилась і в серцях наших чечельницьких матусь, сини яких загинули в АТО. Під час зустрічі, вітаючись з чечельничанкою Світланою Іванівною Халус і бажаючи їй доброго дня, щоразу відчуваю смуток, провину і гордість… Смуток за те, що нікому не в силах повернути матері сина; провину — що положив він свою молоду голову за наше життя, аби жили в мирі; гордість — що є такі сини України — справжні патріоти, і є матусі, які виховали своїх дітей такими. Зупиняєшся на мить перед Світланою Іванівною, аби розрадити, підтримати добрим словом, а слів не добереш… Немає таких слів, аби втішити материнське серденько та висушити мокрі очі від сліз, вдивляюсь у них і вкотре подумки прошу вибачення… Про її сина-героя Руслана Петровича в районному тижневику ми планували написати ще на початку серпня, коли він перебував на передовій АТО. Але мати попросила: «Давайте почекаємо. Ось через два тижні Русланчик (так лагідно вона завжди називала його) має прийти у відпустку, і вже безпосередньо з ним зустрінетеся». Залюбки погодились, адже знати своїх героїв у лице і писати з першоджерел завжди краще. Минуло 14 днів, минув ще тиждень, а солдат додому не повертався. Добігав кінця серпень, останні дні якого видались кривавими. Українські війська опинилися в оточенні бандитів і найманих убивць так званої ДНР в Іловайську. Під час виходу з оточення, незважаючи на гуманітарний коридор (29–30 серпня), колони наших військ були цинічно розстріляні. За даними Міноборони, під Іловайськом загинуло 108 українських бійців, але щось підказує, що ця цифра занадто занижена. Адже чорними воронами полетіли звістки про смерть рідних людей у різні куточки України, які долітають і донині. Саме тоді, вперше, до Світлани Іванівни Халус дійшли чутки, що її син Руслан — серед убитих терористами, що начебто бачили його мертвим… Та не хотіла мати вірити, що сина немає серед живих. Офіційних доказів не було… Можливо, поранений, а може потрапив у полон; у що завгодно готова була повірити — тільки не у смерть. Тож із 29 серпня і до початку жовтня Світлана Іванівна Халус разом із волонтерами та знайомими вела активні пошуки Руслана. Навіть здала ДНК-матеріал, який беруть у родичів зниклих безвісти та невпізнаних військових, загиблих у зоні антитерористичної операції, для прискорення пошуку. «Він повернеться! Русланчик із тих, хто знайде вихід з будь-якої ситуації, викарабкається, прорветься… Він у мене такий!», — запевняла всіх і саму себе мама Світлана. Герой повернувся додому Чечельник. Глуха ніч 3 жовтня. Безперервний пронизливий бій дзвонів на костелі святого Йосипа Обручника. Запалена свіча… Ще одна… Знову… Їм немає рахунку обабіч дороги, від початку селища (посту ДАІ), через центральну площу, парк і до самого будинку Халусів чечельничани живим ланцюгом із запаленими свічами зустрічали свого земляка-героя Руслана Халуса… На жаль, у домовині… 4 жовтня Руслана Петровича Халуса поховали: усім миром та з усіма почестями. Слова «Герої не вмирають», плач, дзвін церкви та костелу, постріли зброї як данина бійцю стали єдиним цілим — важким та чорним днем в історії району. Руслан перший, кого з таким непідробним болем стрічали й оплакували земляки; він перший, чия смерть так об'єднала різних за віросповіданнями, віком, заняттями людей. Думаю, не помилюсь, кажучи, що такого чечельничанина взагалі ніколи не бачила, і точно впевнена — ніколи не було такої згуртованості за останню чверть століття. Сумно… Хочеться вірити, що загибель Руслана буде першою й останньою для Чечельника. Хоча загальна картина подій на Сході України наштовхує на інші думки. Повертаються хлопці додому поранені, скалічені, з надірваною душею і, щонайгірше, повертаються в домовинах. Жорстокі реалії сьогодення. Всі вони ввійдуть в історію нашої держави як ГЕРОЇ, патріоти справжньої війни, війни, офіційну назву якій ще не дали. А ми, що живемо зараз, ніколи їх не забудемо! Лінійка пам'яті 22 жовтня. Чечельницька школа № 2. «Сьогодні ми проводимо лінійку пам'яті загиблого в АТО випускника нашої школи Руслана Петровича Халуса. Прошу всіх вшанувати його пам'ять хвилиною мовчання», — промовила Г. І. Химич, вчитель школи, організатор зустрічі, волонтер організації «Мирна Україна». В актовому залі в першому ряду — мама бійця Світлана Іванівна та сестра Людмила, а навпроти — куточок пам'яті, де на фото в чорній рамочці їхній Руслан, живі гвоздики і запалена свіча пам'яті… «Мамо, все буде добре, я скоро повернуся додому. Я тебе люблю, цілую…», — у мобільний чула Світлана Іванівна слова сина з окупованої терористами території. Їй було важко, але вона підтримувала і підбадьорювала сина, промовляючи: «Бережи себе, синку…», — розповідає директор школи М. Л. Поворозний. А далі родині Халусів та усім присутнім на кінопроєкторі у фотокадрах поетапно було показано біографію зростання і мужніння Руслана: ось він маленький, а тут з татом і мамою, а ось з сестрою, наступний знімок — вступ до військового навчального закладу, а далі — закінчення ВНЗ, тепер — Руслан у військовій формі — посміхається, і останні, найважчі, фото — з похорону військового Руслана Петровича Халуса. А поміж фото школярі-ведучі, хвилюючись, з надривом у голосі розповідали про свого земляка: «Халус Руслан Петрович народився 5 квітня 1977 р. у с. Козинці Липовецького району Вінницької області. Батько Руслана — Петро Федорович, працював у міліції, на пенсію вийшов у званні підполковника. Мама — Світлана Іванівна, вчителька початкових класів, також працювала у Будинку дитячої творчості. У 1984 р. батьки подарували сину сестричку Людмилу. Дитячий садочок Руслан відвідував у с. Каташин нашого району. У 1983 р. пішов у перший клас Чечельницької школи № 1. Брав активну участь як у житті школи, так і за її межами. Мав хист до співу. Навчався в музичній школі за класом баяна. Займався спортом, полюбляв футбол та волейбол. Зі шкільних предметів Руслану найкраще давалися точні науки, був постійним учасником олімпіад з них. Після закінчення 9-го класу перейшов навчатися у школу № 2, яку закінчив у 1994 р. У цей період знайомиться з одним із колишніх випускників цього навчального закладу, після розповіді якого Руслана не полишає думка стати військовим і він таки вступає до Київського автомобільного інституту сухопутних військ. Маючи гарну пам'ять та чудові фізичні якості, навчався добре. Після закінчення вузу Руслана направляють викладачем у військову частину м. Котовськ Одеської області. Через 7 років служби військову частину розформовують, Руслан звільняється у запас у званні капітана. У 2006–2008 рр. працює начальником служби з надзвичайних ситуацій при Чечельницькій районній державній адміністрації. Три роки, з 2008 р., живе і працює в Італії. Але синівська любов до батьків та рідної землі взяла верх, і він повертається до Чечельника. Без діла сидіти не міг, працював на різних роботах. Про добру вдачу, щирість, порядність, життєрадісність Руслана кажуть усі, хто хоч раз спілкувався з ним. Тож чи міг він, маючи найкращі людські якості, а ще будучи військовим у запасі та душі, залишатися осторонь, коли розгорнувся військовий конфлікт на Сході України? Записався добровольцем у батальйон «Миротворець», пояснивши свої дії необхідністю пришвидшення миру. У складі «Миротворця» Руслан Петрович проходив військову підготовку на базі під Києвом, а через 2 місяці їх направили у терористичне пекло Донецької та Луганської областей. Вони чергували на блокпостах, вели розвідувальні дії, допомагали жителям Дзержинська, Слов'янська, Іловайська. Майже кожен, хто добровільно йде зараз на цю гібридну війну, говорить: «Хто, якщо не я?». Проте ця війна занадто підступна, як і її винуватці та наймані бойовики — нелюди і вбивці. А ще війни без жертв не буває. 29 серпня Руслан Петрович загинув у бою під Іловайськом. 4 жовтня від бойових салютів на честь бійця батальйону «Миротворець» Руслана Халуса здригнулося не тільки селищне кладовище, а й вся Земля. Війна забрала найкращого, найулюбленішого, найкрасивішого, найсвітлішого і найріднішого сина у мами та справжнього патріота країни. Бережіть себе і своїх рідних Лінійка пам'яті завершилася. Вона стала уроком новітньої історії, уроком взаєморозуміння, уроком розуміння і співчуття. Важко таке писати, але наші діти через війну змінились: пониклі голови, заплакані очі та непідробний плач. Повірте, вони розуміють і переживають більше, ніж ми. «Дорогі діти! Наш син загинув заради життя, щоб усі ми раділи сонечку й усмішці мами. Скажу відверто, я згадую тільки все хороше, що робив мій син для мене. Тому дуже вас прошу, завжди слухайтесь своїх батьків, постійно говоріть їм хороші слова. Цілуйте завжди маму в щічку і допомагайте їй. Гарно вчіться, робіть тільки добрі вчинки. Я впевнена, що ви для своїх батьків найдорожче, що є в їхньому житті. Бережіть себе і своїх рідних. Саме у вашій школі Руслан вирішив стати військовим. Згодом, змінюючи роботи і професії, він казав: «Мамо, ким би я не працював, але вважаю, що військовий з мене був дуже гарний, був і буде». Тож коли настав час захищати мир у країні, у нього не виникло сумнівів, що потрібно робити. У день проводів Руслан сказав: «Не переживай, мамо, все буде добре, я повернуся…». Я його чекала, ми всі його чекали. Минув місяць — чекали. 45 днів — зачаїли надію, що він є серед живих. Чекали до останнього, навіть коли мені сказали, що його тіло у Києві, я не повірила. Але поранення стало занадто важким… Я дуже шкодую, але пишаюся тим, що в мене така дитина». Світлана Іванівна Халус закам'яніло стояла, цілуючи і міцно притискаючи до грудей фото сина Руслана. Підступна сльоза знову прокотилася по щоці, а думки повертали до слів сина: «Я повернуся, мамо…».