Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

И вот уж сколько месяцев прошло...
а слезы с глаз все не уходят.
И в сотый раз у жизни я спрошу "Ну почему...?"
И в сотый раз услышу тишину..

Он мог быть как и я - живым,
Ходить, гулять, любить и радоваться жизни
Дарить тепло, оберегать семью..
Так почему же больше не приходит..?

Хочу чтоб знал ты, папочка родной,
что ничего нет для меня роднее
тех слов незабываемых твоих
и той улыбки ярче и теплее..

Анна Алієва, дочка: "Іван Куліш народився 21 липня 1964 року в селі Бутове Старобільського району на Луганщині. Батько – комбайнер, мати працювала на фермі дояркою. В сім'ї зростало три сини. Іван був наймолодшим, найжвавішим та найвеселішим, з його обличчя практично не сходила посмішка. Коли йому виповнилося дванадцять, батько покинув сім'ю, що стало для хлопчика значною травмою. Далі він зростав з мамою, яка важко працювала, щоб вигодовувати трьох хлопців. Тож уже змалечку Іван знав не на словах, що таке праця.

Закінчивши Бутівську загальноосвітню школу, у 1982 році вступив до ПТУ-93 в м. Старобільську, де навчався на електрозварника. З 1983 року працював за фахом на заводі ЗБВ. У 1985 році Івана прийняли у члени колгоспу та відправили на навчання в ГСПТУ-114, бо господарство потребувало спеціаліста з бджільництва. Відтак став першим бджолярем на Лисичанському заводі РТІ, де і працював до 1989 року.

У 1985 році Іван знайшов своє кохання й одружився з дівчиною Ларисою, з сім'ї будівельників та музикантів. Лариса мала чудовий голос і добре грала на фортепіано. Це було велике кохання, яке у 1986 році дало свої плоди – в сім'і народилась дівчинка Аня. Всю свою любов, яку тільки може дати людина, Іван віддавав своїй донечці.

З 1990 року Іван працює в Старобільській професійній пожежній частині № 51. Ця професія стала його найулюбленішою, оскільки допомога людям та героїзм були його життєвим кредо. У 1995 році у Івана та Лариси народжується друга донечка – Даша.

Та не лише радісна подія трапилась у цьому році, але й сумна: сім'я, на жаль, розпалася... Це було важким моментом у житті не тільки для Івана та Лариси, а й для дітей.

Але життя тривало. З 2001 року Іван працює на різних ЧП, а в 2004 році влаштувався оператором котельні Бутівськоі ЗОШ. Одружився вдруге. У 2003 році в другому шлюбі народилася третя донечка – Валерія. Проте й цей шлюб був нетривалим. Та після розірвання стосунків Іван не мав змоги бачити Валерію, і це було для нього найболіснішим ударом, бо найдорожчим в житті для нього були саме його діти.

З 2006 року Іван працює оператором котельні у Старобільскому філіалі обласного комунального підприємства «Луганськтеплокомуненерго».

Восени 2013 року став активним діячем Євромайдану й одним з організаторів спротиву сепаратизму у Старобільську, а в березні 2014 року опинився у перших рядах щойно створеного добровольчого батальйону «Айдар». Розпочались бої, в яких «айдарівці» показали приклади героїзму та самопосвяти…

21 липня 2014 року Іванові Кулішу виповнилося 50 років. З нагоди ювілею він мріяв зібрати вдома всю родину, але... В ніч на 21-ше загинуло чимало побратимів Івана, і йому було не до святкувань. А 27 липня 2014 року, під час проведення операції в смт Георгіївка, загинув і сам Іван. Загинув не сам, а ще з 11-ма побратимами. Загинули героями...

Іван був мужнім чоловіком з добрим та чистим серцем, який любив свою сім'ю та країну, боровся за них, боровся за справедливість, свободу та краще майбутнє для своїх дітей. Спочивай у мирі, Батьку…"

Андрій Мальків, м. Пустомити (Львівщина): "Знову я втратив близького друга. Лютнева революція 2014-го забрала в нас Андрія [Дигдаловича]. І якось нізвідки появився Іван – звичайний дядько зі Старобільська з незвичайною для представника цього регіону громадянською позицією. Вони обидва стояли на Інститутській, найближче до ескадрону смерті. В Андрія поцілили, а Іван витягнув його з-під куль в надії ще врятувати. Він був на його похороні, і якось само-собою сталось, що вся родина прийняла його за свого. Закінчилась одна війна, почалась інша... Іван, не роздумуючи, пішов на фронт, був у складі розвідгрупи «Айдару». Він ніколи не називав цю війну «АТО», а казав, що це взагалі «непонятно шо». Коли питав його по телефону, що їм зараз потрібно, що надіслати – чи продукти, чи одяг, чи спецзасоби, – він відповідав: «Все нормально... Бракує лише більше правильних наказів і менше «крис».

Їх послали тієї ночі на смерть. Тоді загинуло 12 бійців. Разом з Іваном…

Іване, ти був більшим патріотом там, на сході, ніж тисячі тих, хто вважає себе патріотами тут, на заході. Людина з великим серцем і незвичним для луганчанина почуттям національної гідності. Ти поліг за свою країну і за всіх нас. Вічна слава тобі за це! Вічна пам’ять тобі, дорогий друже!