Петров Олексій Леонідович

Петров Олексій Леонідович

Дата та місце народження: 3 січня 1979 р., с. Трифонівка, Великоолександрівський район, Херсонська область.

Дата та місце загибелі: 23 серпня (орієнтовно) 2014 р., с. Лисиче, Амвросіївський район, Донецька область.

Звання: Підполковник (посмертно).

Посада: Начальник служби озброєння полку.

Підрозділ: 19-й полк охорони громадського порядку, Південне ОТО НГУ.

Обставини загибелі: 23 серпня 2014 р. близько 10.00 військовослужбовці НГУ, які несли службу на блокпосту в районі села Лисичого, у 8 км від українсько-російського кордону, помітили колону із двох бронетранспортерів та вантажівок КамАЗ, "Урал" та "Газель", що рухалася з боку території РФ. На головних уборах у деяких нападників красувалися зелені стрічки з написом "Чечня". Незважаючи на чисельну перевагу бойовиків, гвардійці прийняли бій і знищили принаймні три вантажівки з живою силою та боєприпасами, захопивши трофеї та чотирьох полонених. Під час цього бою смертю хоробрих полягли майор Олександр Смоляр, молодший сержант Олександр Яриш та старший солдат Олег Бабкевич. Ще один військовослужбовець, майор Олексій Петров, зник безвісти (його тіло було знайдене пошуковцями 8 жовтня 2014 р. в одній із могил за підказкою місцевих мешканців і доправлене до моргу в м. Запоріжжя, наприкінці 2018 року ідентифіковано за тестами ДНК).

Сімейний стан: Залишились батьки, дружина та донька.

Місце поховання: м. Запоріжжя, Кушугумське кладовище.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 26/2019 від 31 січня 2019 року, "за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Вічна Пам’ять!
Від військового колективу Національної академії Національної гвардії України

Олексій Леонідович Петров народився 3 січня 1979 року у селі Трифонівці, що на Херсонщині. 1996 року, здобувши атестат про повну середню освіту, вступив до харківського Військового інституту Національної гвардії України (з січня 2000 року – Військовий інститут внутрішніх військ МВС України). Навчання за спеціальністю «Інженерна механіка» завершив 2001 року. Для подальшого проходження військової служби новоспеченого військового інженера було розподілено в частину ВВ МВС, дислоковану у Миколаєві. На посадах командира взводу та заступника командира роти з бойової та спеціальної підготовки молодий офіцер зарекомендував себе відмінно, тож уже старшим лейтенантом отримав суттєве підвищення по службі – був призначений начальником служби артилерійського озброєння херсонської частини внутрішніх військ. Згодом обійняв посаду начальника служби озброєння технічної частини миколаївського полку ВВ (з квітня 2014 року – Національної гвардії України).

Здавалося, все в його житті складалося якнайкраще – справа, на якій розумівся, дружній колектив, любляча дружина, маленька донечка… Все змінила неоголошена війна на Донбасі, літо 2014 року, коли сотні українських воїнів ціною власного життя не дозволили регулярним військам РФ та їхнім місцевим поплічникам загарбати територію більшу, ніж окремі райони Донецької та Луганської областей. На жаль, в числі цих безвинно загиблих українських патріотів опинився і Олексій Петров.

Близько 10.00 23 серпня миколаївські гвардійці разом із військовим оперативним резервом запорізького з’єднання НГУ несли службу на блокпосту неподалік села Лисичого Амвросіївського району. Аж раптом побачили колону, яка складалася переважно з вантажівок і рухалась з боку російського кордону. Це були російські «добровольці» та чеченські бойовики, що їхали на допомогу ДНРівським «шахтарям» і «трактористам». Гвардійці зустріли ворога щільним вогнем, заставши його зненацька. Оговтавшись, терористи стали «відповідати», але згодом більшість із тих, хто вижив, накивали п'ятами. Перемога була за українцями. На жаль, далася вона дорогою ціною – четверо військовослужбовців, в числі яких був і 35-річний майор Петров, загинули.

Полеглих у тому бою однополчан Олексія Леонідовича – майора Смоляра, молодшого сержанта Яриша та старшого солдата Бабкевича – невдовзі поховали вдома як героїв. Доля родини майора Петрова виявилась набагато важчою – іще чотири роки він перебував у статусі особи, зниклої безвісти, адже ніхто із підрозділу не бачив, як він загинув. Тож сім'ї Петрових довелося пережити чотири важкі роки, щодня чекаючи Олексія додому. Як виявилось, останки загиблого знайшли і поховали мешканці села. В жовтні 2014 року їх ексгумували і привезли до Запоріжжя волонтери-пошуковці. Майора Олексія Петрова було поховано на Кушугумському кладовищі як тимчасово невідомого захисника України. Лише наприкінці 2018 року крапку в цій історії поставив невтішний висновок молекулярно-генетичної експертизи…