Нагороджений Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною» (посмертно).

Нагороджений "Іловайським Хрестом" (посмертно).

Роман Сокуренко народився 18 січня 1983 року в м. Новоукраїнка, Кіровоградської області. Коли Роману виповнилося два роки, його батьки розвелися і він з матір’ю переїхав до міста Корсунь-Шевченківського Черкаської області. У 1990 року пішов навчатися до Корсунь-Шевченковської загальноосвітньої школи №1, де закінчив 9 класів. Навчався добре, особливо цікавився історією України та всесвітньою історією. Після навчання в школі вступив до Кіровоградського професійно-технічного училища підготовки робочих кадрів, де здобув спеціальність зварювальника (навчався в філії в м. Кривий Ріг). У 2001-2002 роках проходив строкову військову службу в дислокованому у м. Києві 20-й рухомому пункті управління Генерального Штабу ЗС України (в/ч А-3521). Потому працював за спеціальністю. Активно займався спортом: греко-римською боротьбою, легкою атлетикою, грав у складі футбольних команд «Максимір», «Спортінг-Корсунь», здобув звання чемпіона першої ліги Корсунь-Шевченківського району з міні-футболу сезону 2012-13 рр.

З кінця 2013 року брав участь у подіях Революції Гідності у складі Корсунь-Шевченківської самооборони.

З початком військових дій на сході України разом із кількома земляками вступив добровольцем до батальйону МВС «Азов», отримавши позивний "Сокіл". 10 серпня під Іловайськом, дістав тяжке поранення у живіт, намагаючись врятувати двох побратимів, що потрапили під вогонь снайпера (рядові міліції Андрій Дрьомін ("Світляк") та Микола Березовий ("Береза") у тому бою загинули). Переніс десятки операцій в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені І. Мечникова та в столичному Національному інституті хірургії та трансплантології імені О. Шалімова. Після 44 днів боротьби за життя помер 23 вересня 2014 року у військовому госпіталі Бундесвера в місті Ульм (Федеративна Республіка Німеччина).

Зі спогад учасника того бою:

Побратим якому "Береза" кинувся допомагати - це Андрій Дрьомін ("Світляк"), поранення якого було смертельним (я бачив як в нього за декілька хвилин побіліло обличчя, іншими пострілами не так добивали "Світляка", як намагались поцілити в нас, коли ми його витягували). Я кинув Миколі індивідуальну аптечку, і він лежачи на боку, за Дрьоміним, намагався заліпити йому поранення, десь в районі шиї (добре я не роздивився). Коли саме поранили Миколу - я не бачив, бо десь в той момент прикривав лівий фланг. А коли перезаряджався, то почув як він сказав в радіостанцію, що "Береза трьохсотий! Поранення в ногу". І тоді ж я бачив, як він лежачи за Дрьоміним, намагається сав собі закрутити пов'язку на стегні. Тоді все виглядало, наче поранення там в нього не значне, бо він ще якось наче відмахнувся, щоб хлопці не підходили. Але з рештою виявилося, що в нього було наскрізь поранення стегна в районі паха, пробоєм внутрішньої яремної вени, кулею калібром не менше 7,62. Він фактично ще на місці стік кров'ю, але коли ми тягнули спочатку Дрьоміна, а потім Березового під шаленим вогнем, то не звернули увагу ні на стан "Берези", ні на його рану. Ми не оцінили степінь небезпеки його поранення. Обстріл був такий, що коли ми тягнули Дрьоміна-Світляка, то куля влучила магазин на його розрузці, і декілька набоїв в тому магазині вистрілили біля наших рук. До речі, Дрьоміна підстрелили, бо він був гранатометником, і ніс з собою РПГ. А Микола Березовий взагалі не мав іти з нами, а як чотовий, керувати боєм зі сторони. Та коли побачив, що частина чоти (в тому числі і його заступник), не наважидись піти у відкрите поле за БМП, яке постійно ломалося, то пішов сам за нами по соняшниковому полі. Але він не повинен був цього робити.

Ми затягнули спочатку Дрьоміна, а потім "Березу" , де найактивнішим був Роман Сокуренко, який вискочив для того щоб їх подати нам аж на лінію вогню. Щойно Береза був за БМП, як Сокуренко (Сокіл) прозвітував по радіостанції, що "Береза поранений, не млже керувати боєм". По радіостанції запитали, хто буде керувати - і Сокуренко взяв секундну паузу, а потім сказав "Я!". Його перепили позивний, і він позначився "Сокіл". Тоді йому дали наказ зібрати зброю, і відходити назад. До цього ми тримали бій як могли, під шаленим вогнем ворога, що навіть доводилось залазити в БМП, щоб не повідстрілювали ноги всім, а нас було 8 "Автоботів", як називали чоту Березового, і два "Шахтарця", один з яких теж отримав пораненя, але його долю не знаю.

Отримавши наказ, я пригнувся і майже не відриваючись від землі потягнувся за гранатометом Дрьоміна. В цей час лівий фланг не прикривався з нашого боку, і я чув як в мене над головою пройшло декілька автоматних черг ворога. А Роман Сокуренко з ліва від мене (до БМП і головної лінії фронту ми були з ним спинами), будучи надзвичайно відважним, і шустрим, майже привстав і кинувся на декілька кроків назад за БМП, на відкрите місце, щоб ще щось підібрати, і в цей момент його скосила куля. Оскільки Роман Сокуренко впав назад, я чогось подумав тоді, що він отримав кулю в спину, яка прилетіла з права від БМП (якщо дивитися на лінію фронту). І ми думали, що це був теж снайпер як у випадку Дрьоміна і Березового. Проте відвідуючи Сокуренка в Київському шпиталі, від його мами дізнався, що куля зайшла йому з переду, і її калібр 5,45. Більше того, одна така ж куля потрапила йому в грудну частину броніка. Тобто, скоріше всього, це була одна з тих черг, яка пройшла в мене над головою, коли я майже по пластунські витягував РПГ Дрьоміна. І це був або АК, або РПК калібру 5,45, а не снайпер.

Коли впав Сокуренко, до нас під шаленим обстрілом прилетіли на неброньованому цивільному джипі два розвідники з санітаром. Таким чином вони прикрили своїм автомобілем нам правий фланг, і допомогли грузити поранених. Найбільш героїчно себе поводив розвідник "Карась", який не лише під вогнем допомагав нам загружати Сокуренка, і надав йому першу допомогу, але й залишився практично в голому полі з кулеметом, щоб прикрити наш відхід. Відходили ми ще під більшим вогнем, бо на той час терористи знищили "Утьос", який прикривав нас з броньовоного КАМАЗа, якого в Азові називають "Пряник".

Вже коли геть вийшли з бою, я дізнався, що "Береза двохсотий", і то не міг в це повірити, поки не побачив його тіло...

Ім’я Романа занесено до Книги памя’ті загиблих працівників Управління МВС України в Черкаській області та увічнено на обеліску загиблим міліціонерам, що на подвір’ї УМВС.