Федчишин Анатолій Миколайович (Білий)

У 2001 р. закінчив Шацький лісний технікум (із 2006 р. — Шацький лісовий коледж ім. В. В. Сулька) за спеціальністю «Лісове господарство». Пройшов строкову військову службу. Із 19 листопада 2002 р., продовжуючи династію діда і батька, працював на посадах майстра і кранівника нижнього складу державного підприємства «Любомльське лісове господарство» Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства. Із березня 2014 р. разом із молодшим братом проходив тренування на базах ДУК «Правий сектор», пізніше разом із братом служив у Донецькій області в батальйоні територіальної оборони «Дніпро-2», був у складі мобільної розвідувальної штурмової групи. Пройшов близько 60 боїв, дістав поранення, але повернувся у стрій. Із лікарняного ліжка Анатолій кілька разів підводився, одягався і рвався в бій, дивуючи лікарів своїм непереборним бажанням і рішучістю повернутися в зону АТО, хоча вони ще не дозволяли. Після одужання Анатолію пропонували поїхати додому, відпочити. Але він вирішив залишитись із побратимами до вересня, а тоді хотів приїхати, щоб старшу доньку Вікторію відвести до школи у перший клас… Його відспівували у старовинній церкві Різдва Богородиці, що поблизу його рідної хати, у присутності рідних і близьких, представників районної влади, колег-лісівників, побратимів із ДУК ПС, багатьох жителів Любомля… Ольга, сестра, волонтер: «Не раз, коли телефонувала хлопцям, вони розповідали: сьогодні після бою ми вижили тільки дивом. Але ніколи не говорили, що їм було страшно, що вони через це повернуться. Була така розмова із Толіком після чотирьох місяців розлуки, коли ми попросили, щоб уже повертався, він переконливо сказав, що не може про це бути і мови, що це його обов'язок — боронити державу, вони тут потрібні, це ж наша Батьківщина, тут треба стояти, вона повинна бути цілісна. Я це розумію, бо для нас із дитинства слово «Батьківщина» — це не просто слово. А тепер, коли чую слова гімну «Душу й тіло ми положим за нашу свободу», вони просто проймають, бо уже дійсно викарбувані на серці. Тому дуже прагну, щоб Україна наша процвітала і для дітей була країною щастя. У дитинстві Анатолій був дуже тихим, спокійним, звичайним хлопчиною, у підлітковому віці у нього з'явилося загострене почуття справедливості. Він дуже поважав батьків, дружину, сім'ю — це було для нього святе. За себе ніколи особливо не думав, у нього завжди було все добре, більше переживав за рідних, заспокоював, підбадьорював і не хотів, щоб за нього хвилювалися».