У скромній та працьовитій селянській родині Василь Васильович був середущим із трьох дітей, ріс люблячим та турботливим сином. Змалку виявив
себе як творча людина, добре вчився в школі, яку закінчив 1996 р., у Вищому художньому професійному училищі №3 м. Івано-Франківська здобув
спеціальність столяра з виробництва художніх меблів (цей фах залишився його захопленням - чимало меблів у нього вдома він зробив власноруч).
Потому його було призвано на строкову військову службу до лав Збройних Сил України, яку він з 16 грудня 1997-го до 11 червня 1999 р. проходив
у частині морської піхоти ВМС, дислокованій у кримському місті Феодосії. Брав участь у спільних навчаннях з морськими піхотинцями США,
стрибав із парашутом, досконало оволодів зброєю, прийомами рукопашного бою, навичками виживання в екстремальних умовах.
Після звільнення в запас Василь обрав кар’єру правоохоронця і з жовтня 2000 р. проходив службу в органах внутрішніх справ: успішно пройшов
курс початкової підготовки у Чернівецькому училищі професійної підготовки працівників міліції УМВС України в Чернівецькій області, а згодом -
жорсткий відбір, з березня 2001 р. обіймав посади міліціонера і міліціонера-водія окремої роти міліції швидкого реагування «Беркут» УМВС
України в Івано-Франківській області. 2010 р. заочно закінчив приватний вищий навчальний заклад «Галицька академія», здобувши диплом
інженера-програміста, був призначений на посаду інспектора – чергового чергової частини роти міліції особливого призначення "Беркут" при
УМВС України в Івано-Франківській області (з березня 2014 р. - спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області).
Рідні говорять, що Василь своєю добротою та щирістю притягував людей, немов магнітом. Дисциплінований, працелюбний, виважений, ввічливий,
надійний товариш – таким він запам’ятався в колективі підрозділу, службі в якому Василь Семанюк віддав понад 13 років.
Протягом понад місяця брав участь у антитерористичній операції на сході України.
Оксана Дмитрівна Семанюк, мати Василя: «Ми дуже гордилися сином, тішилися, коли він підвищення отримував. Василь розпочав службу в «Беркуті» у
званні старшого сержанта, потім став офіцером. 2001 року одружився, вони із дружиною Анею жили в її батьків, виховували донечку Настю, мріяли
про власну квартиру. Ми втратили найдорожче – нехай Бог боронить від цього кожну родину. Василь міг відмовитися від того відрядження, але
поїхав, приховуючи це від нас із батьком – непокоївся про нас, бо я хворію, а батько, Василь Прокопович, п’ять років тому переніс інсульт.
До речі, пригадую, на його лікування тоді Василеві колеги склалися грошима, а син – доглядав тата, ходив коло нього, як біля малої дитини:
масаж робив, нігті обстригав. Як приїздив з Івано-Франківська, то все мені допомагав робити коло хати. Ані хвилини не сидів без діла, в нього
в руках усе горіло…».
Анна Мирославівна Семанюк, дружина Василя: «Ми дуже добре жили з Василем, тягнулися один до одного. Я з розумінням ставилася до особливостей
його роботи, яку він справді дуже любив. Ще на початку нашого спільного життя командир підрозділу Анатолій Петрович Бас запросив мене на
бесіду – розповів, що робота в «Беркуті» специфічна, складна й небезпечна, порадив мені всіляко підтримувати чоловіка, не сваритися, коли
його нема вдома. Тож хоча спочатку було тяжко залишатися вдома самій на Новий рік, на інші свята, та я знала, на що йшла, коли виходила
заміж за міліціонера. А Вася ніколи не приносив додому службових проблем – на цю тему в нас було накладене табу…
За рік після одруження в нас народився синочок, але за місяць і десять днів він помер від уродженої вади. Ми це лихо пережили разом, згодом
у нас народилася Настя – і здолати біль від втрати первістка було легше, ніж тепер, коли ми з дитиною переживаємо втрату чоловіка й батька.
Думала, що вже свій хрест відносила…
Вася дуже дбав про нас з донечкою. Ми не мали можливості кудись поїхати на відпочинок, у відпустку чи на вихідні найчастіше їздили в село,
допомагали батькам. Гадали, що наше життя буде довгим і щасливим…
Востаннє ми всією родиною поїхали в Нижню Велесницю на Великдень 2014 р. – погостювали в батьків, обійшли родичів. Наступного дня Василь
чергував. Я пішла з дитиною гуляти в місто, аж раптом зателефонував чоловік і попросив терміново скласти його речі, бо він має вирушати у
відрядження на Харківщину, в Ізюм. Я йшла додому ніби в тумані, не пам’ятала, як складала сумку – адже з телевізійних новин знала, яке
страхіття твориться на сході, у районі АТО.
Потім мені докоряли, мовляв, чому відпустила чоловіка, чому не зупинила? Він би все одно мене не послухав – але з яким би настроєм він поїхав?
Тож прагнула якнайтепліше його проводити, аби він відчував, що на нього вдома будуть чекати. Ми молилися за нього весь час… 25 травня Вася
подзвонив, поцікавився підсумками президентських виборів. Коли я сказала, що президента обрано вже у першому турі – він зрадів, мовляв,
може швидше закінчиться війна. Пізніше в одній із розмов повідомив: 4 червня має повернутися додому.
Почути його голос – цього я потребувала кожного дня. Йшла на роботу – телефонувала, ввечері перед сном ми зв’язувалися знову. Якщо Василь не
відповідав, то в мене одразу починалася паніка, починала дзвонити його колегам. Вранці 29 травня зателефонувала, почула від нього: "Аню,
зараз не можу говорити, ми переїжджаємо, поговоримо пізніше". Подумала: ввечері знову зателефоную, та в обід подзвонив його брат, сказав, що
номер Василя недоступний, його хлопців – теж…
Я закінчила Івано-Франківське медичне училище, працюю акушеркою в жіночій консультації. Робота допомагає переносити горе, якби сиділа вдома,
то, мабуть, було б набагато важче. А на роботі – хтось розповість якусь історію, хтось поділиться своїм успіхом. Увесь день іде прийом, за
справами забуваюся. А вдома донечка чекає, щоб разом зробити домашнє завдання.
У школі знають, що тато Настусі – герой, дуже її підтримують. Але діти є різні. Один хлопчик якось сказав донечці: в тебе нема тата, тепер
тебе ніхто не захистить. Вчителька про це дізналася, зробила на занятті зауваження, мовляв, навіщо таке говорити – проте Настю це так
розжалобило, що вона проплакала весь урок і перерву, ніяк не могла заспокоїтися...
Усе життя буду пам’ятати, як ми відзначали доньчині десять років. Коли у сімейному колі вирішували, як будемо святкувати, ми із мамою
пропонували зробити це вдома – мовляв, самі приготуємо смаколиків, запросимо рідню, друзів, доньчиних подружок. Але Вася, хоча він такий
домашній був, цього разу наполіг: «Відсвяткуймо день народження Настюхи в ресторані». Тож ми замовили ресторан, святковий торт, купили дитині
красиве платтячко. Це було таке свято! Вася з донечкою танцював, пригортав до себе, жартував…
Ми потім згадували про це після його загибелі: напевно, він тому й влаштував для своєї принцеси-донечки саме такий день народження, бо ніби
передчував, що не зможе погуляти на її весіллі…
Свого часу нам довелося відмовитися від святкування 30-річного ювілею Василя: саме за тиждень до того його батько потрапив у лікарню з
інсультом. Тож 2014-го планували відзначати тридцятип’ятиріччя, я вже придумала, що йому подарую, але не судилося...
11 листопада, на день народження Васі, ми запросили на його могилу священика, колег із його підрозділу. Настуся під час панахиди стояла біля
хлопців – слухала їхні розповіді, до кожного хотіла притулитися. Потім, коли один із товаришів Василя, Володя Бариляк, прийшов до нас додому,
Настя сіла йому на коліна, показувала свої малюнки – ніби хотіла відчути бодай часточку батьківського тепла, ніби хотіла Васі похвалитися, як
вона гарно малює…».
16 лютого 2015 р. на будівлі Вищого художнього професійного училища №3 міста Івано-Франківська було урочисто відкрито й освячено меморіальну
дошку на честь випускника цього навчального закладу старшого лейтенанта міліції Василя Семанюка (до слова, це була вже двадцята пам’ятка,
встановлена відповідно до затвердженої міською радою програми «Івано-Франківськ – місто героїв»). Ще одна меморіальна дошка, відкрита 21 травня
в селі Виноград Коломийського району, завжди нагадуватиме про патріота-земляка учням місцевої загальноосвітньої школи. Під час обох заходів
Василя Васильовича разом із його рідними та близькими згадували добрим словом і молитвою керівники місцевих органів влади та міліції
Прикарпаття, священнослужителі, численні друзі, колеги, бойові побратими, вчителі та зовсім юні хлопці й дівчата, щасливе майбутнє яких
героїчно відстоював полеглий герой.
14 листопада 2014 р. на Донеччині, поблизу Слов’янська було урочисто відкрито і освячено перший
меморіал жертвам «неоголошеної війни» на сході Україні – пам’ятний хрест, встановлений на місці, де близько 12.30 29 травня впав збитий
бойовиками-сепаратистами вертоліт Мі-8МТ Національної гвардії із бортовим номером «16», який повертався з блокпосту № 5 у районі гори Карачун.
